Альтерлінг. Преамбула.

Преамбула.
Передісторя як визначальний фактор історії.

Репрезентовані тут результати досліджень передісторичних етногенетичних процесів не користуються зацікавленням ані спеціалістів, ані широкої публіки. З одного боку, вони викликають недовіру, бо суперечать деяким прийнятим в науці поглядам, а, з другого, сама тематика може здаватися маловажною як така, що не має великого значення для новітньої історії і насущних проблем світової спільноти. Насправді це далеко не так. як найдавніші слова закладають основи мови і істотно впливають а її подальший розвиток, так і закладені в сиву давнину етнопсихологічні риси різних народів є тим ірунтом, на якому розвиваються їх національний характер, ментальні, світоглядні особливості, котрі відрізняють їх один від одного і є першоосновою їх історичних успіхів або невдач. Прослідкувавши історію окремих народів від самого їх зародження і до теперішнього часу, ми можемо наблизитись до розуміння закономірностей історичного розвитку. ясно, що при помилковій уяві про передісторію цих народів ми прийдемо до фальшивого висновку. Спробуємо продемонструвати на прикладі європейців, як передісторія їхніх предків у великій мірі детермінувала хід світової історії. Адже не секрет, що розвиток капіталізму і пов'язана з ним глобальні геополітичні процеси мали своє коріння у надрах Західної Європи.

Однак тисячу років тому ще нічого не передвіщало, що Європа має відіграти свою визначальну світову роль. Сучасникам здавалося, що Римська імперія занепала назавжди, а її нащадок Візантія не міг протистояти натиску мусульманського світу, котрий крім воєнних успіхів демонстрував також великі культурні і наукові досягнення. Та і самого розуміння якоїсь європейської спільноти не існувало, ісламу протистояв "християнський світ". Ідея спільної європейської ідентичності починає розвиватися після 1453 року, коли зразу сталися дві визначні події - турки-османи заволоділи онстантинополем, а в Західній Європі закінчилася Столітня війна між ‘ранцією та Англією. Усвідомлення загрози, протистояти якій можна було спільними зусиллями провідних європейських держав в умовах миру на континенті сприяло взаєморозумінню європейців. До того ж невдовзі почався період великих відкриттів, який приніс європейцям усвідомлення виразної різниці між ними і рештою світу.

В той самий час розширювали свої володіння Росія, Османська імперія і імперія Великих Моголів, що в цілому віддзеркалює внутрішню логіку світової історії, але подальші геополітичні трансформації були спричинені головним чином загарбницькою політикою європейців. Великої різниці у поведінці завойовників не було ніде. Усі завойовування супроводжувалися такими самими кривдами, гнобленням і нищенням місцевого населення, проте тільки в Європі така жорстока поведінка викликала обурення окремих інтелектуалів. Першим підняв голос на захист індіанців і проти методів їх християнізації іспанський богослов і правник ‘ранциско де Віторіа (1486 - 1546), який також заперечував право Папи римського розподіляти землі в Новому світі між християнами. Його послідовник Бартоломе де лас Касас (1484 - 1566) в листі до імператора Карла V писав наступне:

Причиною, через яку християни згубили і знищили таке велике, безмежне число душ, в кінцевій меті було просто отримання від індіанців їхнього золота, щоб збагатітися в короткому часів, збільшити свої статки непропорційно до роду чи походження. Слід зазначити, що такого розміру ненаситної жадоби і амбіцій світ ще не бачив. Усі індіанці усіх Індій жодного разу не зробили християнам чогось недоброго чи шкідливого, а довго мали їх за посланців небес і богів, поки вони самі чи їх сусіди не отримали взамін від християн шкоди, злодійства, вбивств, насильства та інших неприємностей ...
цитовано в перекладі на українську з Bartolomé de las Casas. A short Account of the Destruction of the Indies,1542

Серед послідовників ‘ранциско де Віторіа був також нідерландський правник Гуго •роцій, який вважається основоположником сучасного міжнародного права. Ці факти засвідчують певну тенденцію в середовищі європейської інтелектуальної еліти до обмеження політики правовими та етичним нормами. Але ніяк не можна стверджувати, що ця тенденція превалювала в ментальності європейців. Вона пробивала собі дорогу в атмосфері пануючого на той час в Європі ригоризму духовного життя. У тій же самій Іспанії незадовго перед плаванням олумба була реорганізована папська інквізиція, діяльність якої прийняла жорстокі форми у фанатичній боротьбі з єрессю. І такі форми сприймалися у суспільній свідомості як цілком нормальні і навіть були популярні серед маси християн Іспанії.

Поодинокі прояви стремління керуватися в суспільному житті правовими нормами, толерантністю до іншого, очевидно, відбивають певну рису наявну серед європейців, якій можна завдячувати розвиток ідей гуманізму, що беруть свій початок в Європі з часів Відродження. Народжені в головах геніальних мислителів, вони, тим не менше, знаходили досить широкий відгук. Нічого подібного ми не спостерігаємо в цивілізаціях інших світів. Можна думати, що гуманістична ідея може бути пов'язана з християнським вченням, широко сприйнятим у Європі, але можна також припускати, що саме поширення християнства у Європі пов'язане з психологічним архетипом європейців. Адже ця релігія, попри зусилля місіонерів, не була у великій мірі сприйнята в цивілізованих країнах Азії. Генріх Гайне колись зауважив, що остаточна доля християнства залежить від того, чи люди потребують його, чи ні. Очевидно потребували не всі. В наш час не прийнято робити критичні зауваження в бік будь-якого народу, але ще зовсім недавно дослідники вдавалися до досить широких узагальнень в оцінці неєвропейських народів:

"Або власним генієм або як ефект неосяжності, в итая (і я маю на увазі старий итай, звичайно), не було ні схильності, ні стимулу для глибокого оновлення. Це була неймовірно вишукана цивілізація, але, ніде правди діти, з самого початку з незмінними застосовуваними методами, подібно до писемності, яка цей факт так безпосередньо виражає. В середині дев'ятнадцятого столітті це ще неоліт, не оновлений, як скрізь, а просто нескінченно складний в собі, не тільки продовжуючи той самий курс, але і залишаючись на тому ж рівні, він ніби був не в силах витягти себе з ґрунту, на якому виріс.
І в той час як Китай, вже врісши в свій ірунт, розширив свої пошуки і відкриття, навіть не подбавши створити науку фізику, Індія, вставши, дозволила собі бути втягнутою і загубленою метафізикою. Індія Ц досконалість регіону номінально високого філософського та релігійного тиску: ми ніколи не зможемо розрахуватися за більшу частину нашої заборгованості її містичним впливам, які дійшли до всіх і кожного з нас в минулому від цього "антициклона". Але тим не менш хоча ці струми були ефективні для вентиляції та освітлення атмосфери людства, ми повинні визнати, що з їхньою надмірною пасивністю й відчуженістю, вони були не в змозі розбудувати світ. Первісна душа Індії, що виникла як сильний вітер у свій час, але і, як сильний вітер, знову ж таки, у свій час, відійшла у минуле. Але чи могло бути інакше?" ...
(Переклад з Teilhard de Chardin. Le Phénomène Humain, Editions du Seuil, Paris, 1956, 234-235)

Якщо сприйняти відмінність в етнопсихології народів Європи і Сходу і з цієї точки зору подивитися на історичні події Давнього світу, то можна зауважити, що на противагу традиційному деспотизму азійських монархів завойовники, які прийшли в Азію на початку І тис. до Р.Х, демонструють більш м'які форми правління. Перси, завоювавши весь Передній Схід, об'єднали його в одній імперії, яка репрезентувала "синтез близькосхідньої політичної і культурної традиції під єдиним урядуванням, який досягнув стабільності не завдяки воєнному терору, а завдяки толерантності" (Holister C. W. Roots of the Western Tradition, 1991, pp. 57). Зокрема, євреї отримали дозвіл повернутися на свою батьківщину, що дозволило їм зберегти національну і релігійну ідентичність, так важливу для подальшої історії людства; також були реставровані деякі єгипетські і грецькі храми. Перські Уцарі царівФ не претендували на божественне походження, а лише на божественне призначення. ўоправда, вони мали абсолютну спадкову владу, але в державному апараті існувала також рада, яку складали сім представників знаті, а в провінціях великі повноваження мали губернатори, так звані сатрапи, хоча за їх правлінням спостерігали спеціальні інспектори Ц Уочі і вуха царяФ. Таким чином ми на прикладі цього державного утворення бачимо не тільки прояв толерантності, але і демократизму, невідомого в інших азійських державах. Така різниця у формі державного будівництва очевидна обумовлена різницею в ментальності і психології тодішніх європейських і азійських народів.

Розвиваючи ідеї античних філософів, європейські вчені витоки різниці в національних характерах різних народів ще з часів Ўарля-Луї Монтеск'є (1689 Ц 1755) шукають у реакції людей на впливи навколишнього середовища, спочатку тільки клімату, а пізніше і інших географічних умов. Генрі-Томас Бокль (1821 Ц 1862) виділяв три типи середовища з урахуванням природних умов Ц клімату, плодючості ірунтів, ландшафту, характеру морського узбережжя тощо, які він вважав вирішальними факторами у формуванні психічної і фізичної будови людини, а також її соціальної організації. Цивілізація розвивалася успішно там, де людина могла успішно протистояти силам природи, тобто головно в поміркованому поясі з обмеженими продовольчими ресурсами. Тут людина у боротьбі з голодом і холодом мала винаходила нові засоби виробництва, методи господарювання, технології і матеріали, що активізувало її різноманітну діяльність і розвивало гнучкість розуму.

Нічого нового не демонструють в теоріях впливу навколишнього середовища на розвиток цивілізацій і сучасні філософи. Наприклад, ё. Павленко приходить до тривіального висновку, що умови для початку цивілізаційного процесу могли скластися лише в суспільствах, які проживали у субтропічно-поміркованій зоні (Павленко ё.В. История мировой цивилизации. 2004, 172). Однак, визнаючи роль природних умов у формуванні психічно-фізичних якостей людини, не можна забувати і про спадковість. Навколишнє середовище могло сприяти або перешкоджати поширенню серед людей певних генетично обумовлених рис фізичної будови і характеру і, власне, саме тому нащадки мешканців субтропічно-поміркованої зони відігравали в історії вирішальну роль. Особливо це стосується європейців, тому вчені шукають причини їх лідерства, зокрема, в экономічній географії і економічній історії.

ё. Павленко реставруючи картину суспільних стосунків, вірувань і форм культурного життя давніх індоєвропейців виходить з положення, що їх "господарська діяльність була орієнтована головно на тваринництво". (Там же, 229). Він пояснює експансію скотарських племен індоєвропейців використанням коня при розширені площі і пошуках нових пасовищ. Верхова їзда, наїзди на сусідів з метою угону худоби вели до перерозподілу багатства, соціальному розшарування суспільства, утворенню племен під проводом вождів, які одночасно були і первосвящениками. ясно, що такий спосіб життя мав би формувати у скотарів психологічні риси відмінні від тих, які мали, скажімо, хлібороби. оли виявляється, що давні індоєвропейці скотарями не були, то з цього випливають два висновки. По-перше скотарство само по собі не розвиває рис, характерних для індоєвропейців, тим більше, що інші народи, котрі в давнину безперечно тваринництвом займалися, виявляють риси відмінні від індоєвропейців. І, по-друге, певним рисам індоєвропейців треба шукати інше пояснення.

Згідно з результатами проведених досліджень індоєвропейці з 5-го тисячоліття до н.е. замешкували басейн середнього і верхнього Дніпра з розгалуженою річковою сіткою. Умов для розвитку тваринництва і землеробства не було, але тим не менше, кількість індоєвропейців з часом настільки виросла, що вони почали свою експансію в Центральну та Південну Європу, Малу і Центральну Азію. Очевидно, вони мали на своїх старих землях достатню базу продуктів харчування. Мисливство таку базу забезпечити не могло, тим більше Ц збиральництво. Залишається припускати, що своє кількісне зростання індоєвропейці завдячують рибальству, для розвитку якого тут були прекрасні умови.

Уявімо собі, як заняття риболовним промислом. впливає на розвиток психологічних рис людей, які ним займаються. Природні ресурси сприймалися людиною інакше, ніж продукти власного виробництва, особливо, коли вони є в достатній кількості. якщо продукти землеробства і скотарства тісно пов'язані з виробником і формують поняття власності, яку треба захищати від зазіхань агресивних чи заздрісних сусідів, то рибні запаси річок і озер сприймаються людьми як дар небес, за володіння яким не треба боротися з сусідом, бо рибних угідь на той час на вказаній території було вдосталь. Така ситуація не розвивала в людях агресивності, скоріше вела до формування відносно миролюбних рис характеру. Рибальством можна займатися як індивідуально, так і колективно. Це формує в людях риси незалежності, самодостатності, а разом з тим забезпечує при потребі вміння досягати мети об'єднаними зусиллями. В таких умовах роль одного лідера в господарському життя суттєво зменшується. Натомість свої лідерські якості людина може проявити в духовній сфері. Звідси переплетіння світської і духовної влади, про яке пише, але не пояснює його причин Павленко.

Тут як раз місце перейти до іншої риси європейців, яку можна охарактеризувати як раціоналізм. Про нього багато говорить Макс Вебер в своїй роботі "Протестантська етика і дух капіталізму". При цьому він підкреслює, що раціоналізм може проявлятися в різних формах і сферах людської діяльності. Він згадує раціоналізм економіки, техніки, наукових досліджень, виховання, війни, права, управління, говорить про раціональне використання капіталу і розподілення матеріальних благ і підкреслює, що раціоналізм поняття історичне, яке містить в собі "цілий світ протилежностей". На його думку раціоналізм в різних формах притаманний усім європейцям, але життя можна раціоналізувати з різних точок зору, тому він розділяє раціоналізм католицького і протестантського світів Європи. якщо раціоналізація приватного права, базована на римському праві, пустила свої корені в католицьких країнах Південної Європи, то непритаманної католикам схильності до економічного раціоналізму проявляли протестанти Північної Європи. Вказуючи на економічні успіхи протестантських народів і на перевагу протестантів серед власників капіталу, підприємців, вищих кваліфікованих верств робітників, він приходить до висновку, що причиною цього є протестантська етика.

Однак сам Вебер підкреслює, що протестантизм його засновників Лютера, Кальвіна, Нокса і ‘оета був дуже далекий від того, що тепер називають "прогресом (Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма, 94). Це наводить на думку, що успішний розвиток капіталізму в країнах Північної Європи пов'язаний не з переходом до протестантизму, а з раціоналізмом особливого роду, який розвинувся у більш північних народів і проявив себе як у духовній, так і матеріальній сферах, бо слід визнати, що протестантські церкви більш "раціональні", ніж католицька. Генріх Гайне в роботі "До історії релігії і філософії в Німеччині" стверджує, що християнство в кінці кінців прийняло в Європі ту чи іншу форму в залежності від тієї народної віри, яка йому передувала. На півночі в цілому вона була більш пантеїстічна, ніж на півдні, з обожнюванням багатьох явищ і елементів природи. Прийняття християнства перетворювало обожнювану природи в демонічну. Однак, якщо на життєрадісному за своєю природою півдні це перетворення не могло бути легко і до кінця сприйнятим, то на півночі світ диявола став таким же суворим і похмурим, як і сама північна природа. Саме різниця в уявленнях про Антихриста, на думку Гайне, стала причиною зародження Реформації. (Heinrich Heine. Zur Geschichte der Religion und Philosophie in Deutschland. Verlag Philipp Reclam jun. Leipzig, 60-70). Точно так само суворі природні умови і клімат сформували у народів Північної Європи таку суспільну свідомість, в якій раціональна складова була більш виражена, ніж у народів півдня.

Індоєвропейці розселялись по широких просторах Європи і в Азіїї в різний час і формування народних вірувань також проходило в різний час і в різних природних умовах, чим і поясняється наявна різниця в етнопсихології різних європейських народів. Також в процесі цих розселень вони ввібрали в себе більше чи менше етнічних груп іншої культурної традиції, в інших місцях вони асимілювалися серед автохтонного населення. Через це ми зараз не можемо говорити про якісь типові психологічні риси європейців, можна лишень стверджувати, що певні з них у них більш виражені, ніж у інших народів, а якась частина європейців може проявляти риси в цілому не виражені у інших. Для прикладу, жорстокий засновник іспанської інквізиції Томазо Торквемада походив з числа новонавернених християн, тобто за походженням європейцем не був.

Можливо, є ще одна риса європейців, яку можна в загальному охарактеризувати, як невгамовність, стремління до нових пошуків і відкриттів. Зокрема вона яскраво проявилася в період великих відкриттів. Ґуннар Гайнзон пов'язує активність португальців та іспанців у цей період явищем, яке він називає youth bulges, що можна перекласти приблизно як "молодіжний перекіс" в демографічній структурі суспільства, коли в ньому молодь складає непомірно велику частку. Наділена енергією і амбіціями, "надмірна кількість молодих людей з таким же успіхом, як і завжди приводить до кривавих експансій, так само як до створення і руйнування імперій" (Gunnar Heinson. Söhne und Weltmacht, 11). На численних прикладах різного часу для різних народів він доводить цю тезу і це виглядає доволі переконливо, але для європейців таке пояснення є переконливим не завжди. Наприклад, російські козаки, починаючи з кінця 16-го століття і впродовж наступного підкорили величезні території Сибіру і Далекого Сходу без особливої на то причини в той час, як могли використати свою енергію для інших цілей. До того ж жодного порушення демографічної структури населення в Росії на той час не спостерігалось. В протилежність цьому Китай, де демографічні перекоси були звичайним явищем з давніх часів, підкорювати сусідні північні землі ніколи не мав наміру. Ця риса європейців, якщо вона, дійсно має місце, теж мала би мати якесь пояснення в природних умовах, але поки що лишимо це питання відкритим.

Ідеї, зароджені в Європі, сприймаються і поширюються в цілому світі, а в самій Європі вони розвиваються і набувають нових форм. Однак в теперішньому часі Європа переживає певну моральну кризу і можна припускати, що деякі старі, але доведені до крайнощів і абсолютизовані ідеї набули загрозливого характеру, тому майбутнє світу невизначене і не виключено, що скоро провідну роль будуть грати не європейці, і навіть не американці, а народи інших континентів, демонструючи риси, непритаманні більшості людей європейського походження. Розуміння закономірностей розвитку окремих складових у духовній сфері різних народів на основі аналізу їх передісторії може допомогти прогнозувати майбутнє людства і вносити необхідні корективи як в засади суспільної поведінки окремої людини, так і в планування розвитку окремих народів їх інтелектуальною елітою.